Сказки выбрала / Казки вибрала / Bajki wybrała: Юлія С.

Иван Андреевич Крылов

Свинья под дубом 

Свинья под Дубом вековым
 Наелась жолудей до-сыта, до-отвала;
 Наевшись, выспалась под ним;
 Потом, глаза продравши, встала
 И рылом подрывать у Дуба корни стала.

«Ведь это дереву вредит»,
 Ей с Дубу ворон говорит:
«Коль корни обнажишь, оно засохнуть может».

— «Пусть сохнет», говорит Свинья:

«Ничуть меня то не тревожит;
 В нем проку мало вижу я;
 Хоть век его не будь, ничуть не пожалею;
 Лишь были б жолуди: ведь я от них жирею».

— «Неблагодарная!» примолвил Дуб ей тут:
 «Когда бы вверх могла поднять ты рыло,
 Тебе бы видно было,
 Что эти жолуди на мне растут».

Невежда также в ослепленье
 Бранит науки и ученье,
 И все ученые труды,
 Не чувствуя, что он вкушает их плоды.

Іван Андрійович Крилов

Свиня під дубом віковим 

Нажерлась жолудів до хіті і до змоги, 

Наївшися, попростягала ноги 

І добре виспалась під ним; 

А виспавшись, вічки свої продрала 

Й коріння підривать свинячим рилом стала. 

«Та з цього ж Дубові загин!» – 

Їй з гілки Ворон промовляє. 

«Про мене, хай і всохне він! – 

Йому понура відрікає. – 

Аби б но жолуді мені, 

А то байдуженьки до Дуба: 

Не з його ласки буду груба!» 

«Невдячна ти! – загув тут Дуб Свині: – 

Коли б ти рило знять та догори здоліла, – 

Сама б тоді уздріла, 

Що на мені ж ті жолуді й ростуть!» 

Отак і неучі освіту все женуть, 

А користуються щодня од її праці… 

Чи не рідня ж вони Свиняці?

Iwan Andriejewicz Kryłow

Świnia pod Dębem

Świnia najadła się żołędzi, które znalazła pod starym Dębem.

Gdy już była syta, zasnęła w cieniu drzewa.

Po miłej drzemce Świnia zaczęła ryć pyskiem pod korzeniami drzewa.

Z gałęzi nad świnią odezwał się Gawron:

– Przecież to szkodzi Dębowi. Jeśli odsłonisz korzenie, drzewo może uschnąć.

– A niech usycha – odrzekła Świnia – wcale mnie to nie przeraża. Nie widzę pożytku z niego. Może go nie być nawet sto lat, nic mi się nie stanie. Byle były żołędzie, od nich tyję.

– Nieszczęsna – rzekł na to Dąb. – Gdybyś mogła unieść ryj do góry, to byś zobaczyła, że te żołędzie rosną na mnie.

Lecz Świnia jest ślepa i głucha na nauki, choć korzysta z owoców cudzej pracy.

Владимир Иванович Даль

Летела сова – веселая голова. Вот она летала, летала и села, да хвостиком повертела, да по сторонам посмотрела и опять полетела – летала, летала и села, хвостиком повертела да по сторонам посмотрела и опять полетела – летала, летала…

Это присказка, а сказка вот какая. Жили-были на болоте журавль да цапля. Построили они себе по концам избушки.

Журавлю стало скучно жить одному, и задумал он жениться.

– Дай пойду посватаюсь к цапле!

Пошел журавль, – тяп-тяп! – семь верст болото месил.

Приходит и говорит:

– Дома ли цапля?

– Дома.

– Выдь за меня замуж!

– Нет, журавль, не пойду за тебя замуж: у тебя ноги долги, платье коротко, сам худо летаешь, и кормить-то тебе меня нечем! Ступай прочь, долговязый!

Пошел журавль домой несолоно хлебавши. Цапля после раздумалась:

«Чем жить одной, лучше пойду замуж за журавля».

Приходит к журавлю и говорит:

– Журавль, возьми меня замуж!

– Нет, цапля, мне тебя не надо! Не хочу жениться, не возьму тебя замуж. Убирайся.

Цапля заплакала со стыда и воротилась домой. Ушла цапля, а журавль раздумался:

«Напрасно не взял за себя цаплю! Ведь одному-то скучно».

Приходит и говорит:

– Цапля! Я вздумал на тебе жениться, пойди за меня!

– Нет, журавль, не пойду за тебя замуж!

Пошел журавль домой. Тут цапля раздумалась:

«Зачем отказала? Что одной-то жить? Лучше за журавля пойду».

Приходит она свататься, а журавль не хочет. Вот так-то и ходят они по сию пору один к другому свататься, да никак не женятся.

Володимир Іванович Даль

Журавель і чапля

Летіла сова ‒ весела голова. Літала вона, літала, та й сіла, головою повертіла, на всі боки позирнула, знялася й знову полетіла. Літала, літала та сіла, головою повертіла, на всі боки позирнула, а очі у сови, як блюдця, тільки бачити не хочуть.
 Це не казка, це приповідка, а казка ще попереду.
 Настала весна після зими і давай її сонечком гнати-допікати, а траву-мураву із землі викликати.

Висипала-вибігла травичка на сонечко подивитись, винесла квіти перші — проліски: і голубі, і білі, і синьо-червоні та жовто-сірі.

Потяглися з-за моря перелітні птахи: гуси та лебеді, журавлі та чаплі, кулики та качки, співучі птахи й хвалькувата синичка. Усі злетілись до нас, на Русь, гнізда мостити, сім’ями жити. Розбрелись вони по своїх краях: по степах, по лісах, по болотах, по річечках.

Стоїть журавель у полі, навсебіч поглядає, голівку крильцем погладжує, а сам думає: «Треба мені господарством обзавестись, гніздо звити та господиню знайти».

От і звив він гніздо біля самого болота, а в болоті, в купині, сидить довгоноса чапля, сидить, на журавля поглядає та нищечком посміхається: «Треба ж уродитися таким незугарним!»
 Тим часом надумався журавель: «Давай, ‒ каже собі, ‒ посватаю чаплю, вона в наш рід удалась: і дзьоб наш, і ноги довгі».

От і пішов він невторованою стежиною по болоту: чап-чалап, чап-чалап ногами, а ноги й хвіст так і грузнуть; він упреться дзьобом ‒ хвоста витягне, а дзьоб зав’язне, дзьоба витягне ‒ хвіст зав’язне. Насилу до чаплиної купини дійшов, зазирнув в очерет і запитує:

‒ Чи вдома добродійка чапля?
 ‒ Тут вона. Що треба? ‒ запитує чапля.
 ‒ Іди за мене заміж, ‒ пропонує журавель.
 ‒ Овва. Піти за тебе, за такого довготелесого? На тобі й одежина куценька, і сам ти пішки гуляєш, живеш убого, мене в гнізді голодом замориш!

Ці слова здалися журавлю образливими. Він мовчки повернув та й пішов додому: чап-чалап, чап-чалап.

А чапля собі тим часом розмірковує: «Що ж тепер? Навіщо я йому відмовила? Невже мені краще жити самій?! Він знатного роду, звуть

його чепуруном, ходить із чубчиком. Піду до нього, добрим словом перемовлюся».

Пішла чапля, а шлях по болоту неблизький: то одна нога загрузне, то друга. Одну витягне ‒ друга загрузає. Крильце витягне ‒ дзьоба засмокче.

‒ От прийшла вона та й каже:
 ‒ Журавлю, я піду за тебе!
 ‒ Ні, чапле, ‒ відмовляє їй журавель, ‒ я вже роздумав, не хочу на тобі женитись. Іди туди, звідки прийшла.

Соромно стало чаплі, затулилась вона крильцем і пішла до своєї купини, а журавель,

дивлячись їй услід, пошкодував, що відмовив, зітхнув, вискочив із гнізда і рушив услід за нею болото місити. Приходить та й каже:

‒ Хай буде по-твоєму, чапле, я беру тебе за себе.
 А чапля сидить сердита-пресердита й розмовляти з журавлем не бажає.
 ‒ Чуєш, добродійко-чапле, я беру тебе за себе, ‒ повторив журавель.
 ‒ Ти береш, та я не йду, ‒ відповіла вона.

Нічого робити, повернув журавель додому. «Ба, яка гордовита, ‒ подумав він, ‒ тепер нізащо не візьму її!»

Вмостився журавель у траві й навіть дивитися не хоче у той бік, де чапля живе. А та знову передумала: «Краще жити вдвох, аніж самій. Піду помирюся з ним і вийду за нього».
 І знову пошкандибала вона по болоту. Шлях до журавля неблизький, болото грузьке: то одна ніжка загрузне, то друга, крильце висмикне ‒ дзьоба засмокче. Насилу добралася до журавлиного гнізда й каже:

‒ Журавлику, послухай-но, так і бути, я піду за тебе! А журавель їй у відповідь:

‒ Не йде Федора за Єгора, а пішла б Федора за Єгора, та Єгор не бере. 

Мовивши такі слова, журавель одвернувся. Чапля й пішла.

Думав-думав журавель, та й знову пошкодував, чого було б йому не погодитися взяти за себе чаплю, поки та сама хотіла. Подумав і швиденько знову пішов по болоту: чап-чалап ногами, а ноги та хвіст усе грузнуть. От уперся він дзьобом, хвоста витягне ‒ дзьоба болото засмокче, а дзьоба витягне ‒ хвіст загрузне.

Отак вони ще й досі ходять одне за одним. Стежку вторували, а каші не зварили.

Władimir Iwanowicz Dal

Mówiła raz Sowa, mądra głowa, że na błotach był żuraw i była czapla. Chatki sobie tam pobudowali i w nich mieszkali. Żurawiowi znudziło się żyć samemu i pomyślał o ożenku.

‒ Pójdę do czapli i się oświadczę – powiedział.

I poszedł. Człap, człap, siedem kilometrów tak przeczłapał.

Przyszedł i mówi:

‒ Czapla w domu?

‒ W domu.

‒ Wyjdź za mnie.

‒ Nie, Żurawiu, nie wyjdę za ciebie: nogi masz długie, kubraczek krótki, sam marnie latasz, a i karmić mnie nie masz czym! Idź precz, tyczkonogi!

Po cichu wrócił Żuraw urażony do domu. Czapla po wszystkim zmieniła zdanie:

‒ Po co mam żyć sama, lepiej wyjdę za Żurawia.

Przyszła do Żurawia i mówi:

‒ Żurawiu, ożeń się ze mną!

‒ Nie, Czaplo, nie potrzebuję cię! Nie chcę się żenić, nie wezmę cię za żonę. Wynoś się.

Czapla zapłakała ze wstydu i wróciła do domu. Gdy

Czapla odeszła, Żuraw zmienił zdanie:

„Niepotrzebnie nie wziąłem Czapli za żonę. Przecież samemu żyć smutno”.

Przyszedł i mówi:

‒ Czaplo, zmieniłem zdanie w sprawie ożenku z tobą, wyjdź za mnie!

‒ Nie, Żurawiu, nie wyjdę za ciebie!

Poszedł Żuraw do domu. Wtedy Czapla zmieniła zdanie.

„Dlaczego odmówiłam? Co to za życie być samotną? Lepiej wyjdę za Żurawia”.

Przyszła ona z oświadczynami, ale Żuraw nie chce. Tak oto do tej pory chodzą do siebie z oświadczynami, lecz nigdy się nie pobierają.

Veterinary

Street

Warszawa, czerwiec 2023 r.

KONIEC.